«Головна книга про війну, якої не мало бути та про героїв, які хотіли жити, але помирали», – так Сергій Лойко написав про свій роман у передмові. «Аеропорт» – це книга для людей, які готові до правди, які не закривають очі на реальність і знають, що війна – це не «десь там далеко». Війна поруч. Про смерті та втрати, про зради та дружбу, про біль та ненависть, злість і любов, про події, які ділять життя на до та після. А ще про те, де брехня, а де правда на цій війні.

Книгу видали в 2015 році одразу двома мовами – українською та російською, а згодом Сергій Лойко вніс доповнення і книгу перевидали під назвою «Аеропорт. Нова редакція». Роман оснований на реальних подіях, але всі дійові особи (а їх багато) вигадані. 242 дні Донецький аеропорт обороняли сміливі військові та відважні добровольці, яких називають «кіборгами». П’ять діб боїв описує у романі Сергій Лойко, а також частково події до цього та після.

Не просто читати такі книги, бо вони про страшну реальність, про жорстоке сьогодення, про смерті найкращих людей (а на війні саме такі й гинуть) та про тих, хто залишився живим.

«– А як ти хотів, Стьопа? Щоб війна й щоб усі живі? 

– Я не хотів війни.»

«Аеропорт» – це роман-сповідь, це крик, що виривається у людини від розпачу та від болі.

До альманаху «Veni. Vidi. Scripsi. Війна. Життя de facto» увійшли тексти за результатами IV конкурсу художнього репортажу «Самовидець» ім. Майка Йогансена. Ці репортажі – це спроба розібратися у тому, як виглядає життя de facto у часи, коли країна перебуває у стані неоголошеної війни, коли маємо анексовані території, а реальний та задекларований стан справ дійсно відрізняються.

Перед вами - записки про війну, в якій довелося битися автору і його товаришам. Їх писав не журналіст і не письменник, а піхотний снайпер. Писав на айфоні в наметах і будиночках базових таборів, в короткострокових відпустках і навіть у напівзруйнованій будівлі метеостанції Донецького аеропорту. А зводив їх у книгу, вже снайпер-прикордонник, який повернувся з 77-добового відрядження до Краю Великих Неприємностей. Зводив на тому ж подряпаному айфоні, під час нічних чергувань у резервній мобільній групі на заставі і під час перемир'я. Ця книжка не про героїв і не про святих, а про простих хлопців, які ризикнули головою заради того, щоб наша домівка не стала фронтом, про людей, які намагалися воювати добре, - тому, що билися за Батьківщину. Автор присвячує її всім бійцям і командирам роти снайперів 93-ї гвардійської чотири рази орденоносної мехбригади – і живим, і загиблим...

Видання вміщує героїчні історії учасників АТО. Їх записала журналіст-шістдесятник і культурний діяч Маргарита Довгань, упродовж лютого 2015 р. – березня 2018 р. відвідуючи воїнів у Київському військовому шпиталі. Книжка знайомить з нашими захисниками і є документом української історії. Це крик-протест проти безуму війни, свідчення дивовижної витримки українського народу, яка дає можливість щоразу відроджуватися, знов і знов укріплюватися духом і плоттю в ім’я життя.

Ігор Родін — воєнний історик і публіцист із Києва. Ви­вчав період Першої світової та Громадянської воєн, захоплював­ся російськими полководцями, ідеями Білого руху. Але 2014 року, у віці 53-х років, пішов захищати Україну від «русского мира». На фронт ішов добровольцем у складі батальйону «Донбас». При виході з Іловайська потрапив у полон до російських військових. Був звільнений під час обміну полоненими. До війни на Донбасі Ігор Родін написав дві книги і сорок вісім статей з російської воєнної історії. Тепер пише історію своєї країни. Першим результатом є ця книга.